Под зимним небом воют волки,
Окно заносит мокрый снег.
Спят гении на книжной полке,
Я книгу взял: я — человек!
Как синий дым над водопадом,
Мне снится в шуме жизнь моя;
Долина детства где-то рядом,
И к ней бегу без шапки я.
Неслышная, легко и прямо,
Уходит женщина в закат.
Не ты ли это? Мама? Мама!
Не уходи, вернись назад…
Молчание, под свист метели
Поёт сверчок, хрипят часы.
И вижу: человек в шинели
Кладёт два мира на весы.
И, вихрем в комнату влетая,
Заносит книги мокрый снег,
Скребётся в двери волчья стая…
Я взял ружьё: я — человек!
Навіть коли стоятимеш поряд із ними,
Будеш самотній, як пасажир на вокзалі.
Кожен, відтак, пустелю свою нестиме –
Через життя до смерті, і трохи далі.
Мури зруйнує часом, ліси здиміють,
Першими завше падають самі вперті.
Зрештою, всі поводяться, як уміють,
Жоден не хоче бачити далі смерті.
Так зазирнути далі свого кохання
Буде несила – наче тебе розкреше.
Кожного разу думаєш, що востаннє.
Кожного разу думаєш, як уперше.
Буде по тобі вічність чи порожнеча,
Марно гадати – стежки несповідимі.
І височінь лелеча, й земля чернеча
Сходяться через тебе – нерозділимі.
Так серед ночі схопишся і не знаєш,
Що то калатає в грудях – життя чи потому.
Скільки відпущено, більше собі не вкраєш.
Ранок займається, наче тобі одному.
