По улицам Слона водили,
Как видно, напоказ —
Известно, что Слоны в диковинку у нас —
Так за Слоном толпы зевак ходили.
Отколе ни возьмись, навстречу Моська им.
Увидевши Слона, ну на него метаться,
И лаять, и визжать, и рваться,
Ну, так и лезет в драку с ним.
«Соседка, перестань срамиться, —
Ей шавка говорит, — тебе ль с Слоном возиться?
Смотри, уж ты хрипишь, а он себе идет
Вперед
И лаю твоего совсем не примечает».
«Эх, эх! — ей Моська отвечает. —
Вот то-то мне и духу придает,
Что я, совсем без драки,
Могу попасть в большие забияки.
Пускай же говорят собаки:
«Ай, Моська! знать, она сильна,
Что лает на Слона!»
День непритомніє, час добігає до серпня,
Літо густе і медове: пливи, наче риба.
Небо торкається серця, і ніжність нестерпна,
Наче від серця щоразу відкраєна скиба.
Я ніби досі малеча – життя нескінченне,
Тато живий і усміхнений, мама удома…
Щастя у кожній хвилині – просте і буденне –
Просто нічого, крім щастя, тобі невідомо.
Так не триватиме довго, змарнується літо,
Всохне троянда, заплетена в прути альтанки.
Там, де майбутнє холодною кригою вкрито,
В тебе завжди зостаються серпневі світанки.
Світ не чекатиме нас – полетить, понесеться,
Час захитає щосили невидимі ваги.
Все, що зостанеться – ніжність у твоєму серці –
Те, що насправді вартує твоєї уваги.
