Под небом голубым страны своей родной
Она томилась, увядала…
Увяла наконец, и верно надо мной
Младая тень уже летала;
Но недоступная черта меж нами есть.
Напрасно чувство возбуждал я:
Из равнодушных уст я слышал смерти весть,
И равнодушно ей внимал я.
Так вот кого любил я пламенной душой
С таким тяжелым напряженьем,
С такою нежною, томительной тоской,
С таким безумством и мученьем!
Где муки, где любовь? Увы! в душе моей
Для бедной, легковерной тени,
Для сладкой памяти невозвратимых дней
Не нахожу ни слез, ни пени.
Спека бере за зябра і топить в небі –
Дихай отим блакитним, м’яким, гарячим.
Не поспішай, бо все, що насправді треба –
Бути живим і зрячим, живим і зрячим.
Птаха пливе вгорі, як небесна риба –
Глибше і глибше, неначе от-от потоне.
Скільки з цієї реальності не вистрибуй,
Не перетнеш без болю свої кордони.
Не перетнеш без остраху цю безодню,
Де лиш пісок і вітер будують стіни,
Але живи сьогодні, живи сьогодні,
Бо не помітиш, як сьогодення сплине.
Маєш квиток і маєш свою валізу.
Думай тепер – поїхати чи зостатись.
Спека, як сумнів, у кожну шпарину лізе,
Щоби в тобі гніздитися і зростати.
Шарпнеться потяг – вірветься щось у грудях,
Будеш стояти один на пустім пероні.
Плакати легше одному, аніж на людях.
Вітер читає світ по твоїй долоні…
